PhoenixHistory

Как не прискорбно, но с приходом 2012 года снова приходится начинать вести рубрику вымирания села, по другому Некрополь.

7 мая 2012 года ушел из жизни Профатилов Юрий Иванович. Эх. Жить бы еще и жить ему.

Также в этот день скоропостижно скончалась Левченко Антонина Семеновна. Последнее время проживала с семьей в Бараниковке. Была похоронена у себя на родине, возле родителей.

13 апреля 2012 года в страстную пятницу на 84 году жизни умер Гавриленко Николай Кирилович.

31 марта 2012 года умер Козленко Николай Егорович. Последнее время жил в Марковке у сына, там его и похоронили.

21 января 2012 года умер выходец села Билык Иван Леонтьевич. Жил на ростовщине, участник Великой Отечественной Войны.

14 января 2012 года умерли еще два хороших человека. Одна коренная нижнянка Смажко Евдокия Падифоровна(в девичестве Денисенко), а второй человек хоть сама и не с Нижней но часть жизни отдала нашему селу - это учитель английского языка Черемицына Ольга Станиславовна, очень интелегентный и добрый была она человек, ее похороны были целиком и полностью на отце Игоре(местном батюшке), родители и сын живут во Владивостоке, физически было неуспеть приехать к 15.01.12 в с.Зеликовку.

9 января 2012 года из жизни ушла Овчаренко Екатерина Михайловна. 10-01-12 были похороны в Бараниковке(оттуда она родом и там похоронен ее первый муж).

Царство им небесное и пусть земля им будет пухом.

- - - - - - - - - - - - - - -

E-mail для связи с редактором phoenixBennu@yandex.ru

Иван Антонович был выдающимся человеком и личностью, которого не сломили испытания, выпавшие на его судьбу. Из нашего села – это, наверное, самый выдающийся Дреев, как бы громко это не звучало. (Это лишь мое субъективное личное мнение).

Родился он (в 1919 г.) и вырос в Нижнебараниковке. Его родителями были жители села Антон Константинович и Прасковья Петровна.

Еще с малых лет его тянуло к знаниям. Он окончил семилетку в своем селе и ходил в Бараниковскую СШ. Голод и бедность прервали его учебу, но желание учиться не оставляло его никогда.

В 1938 г. Он поступил в Старобельское педучилище. Прямо из училища его забрали в армию. Назревала война и была объявлена массовая мобилизация в стране. Продолжались массовые репрессии. За несогласие работать в НКВД и якобы антисоветские убеждения его арестовали. Военный трибунал отправил его на 10 лет в сталинские лагеря. Бесконечные допросы, издевательства, голод не смогли сломить его. Он остался верен себе и своим убеждения до конца жизни.

Трое его братьев Василий, Аврам и Антип полегли на фронтах ВОВ.

В 1951 году он вернулся из лагерей и поселился в соседнем селе Бараниковка. Создал семью, вырастил детей и прожил там всю оставшуюся жизнь, но свою Нижнюю он не забывал никогда. Там жили его родня и друзья, то была его малая Родина.

После того, как он был реабилитирован он работал учителем труда и рисования в Бараниковской СШ. Параллельно закончил заочно Народный университет искусств в Москве. Потом стал работать художником оформителем в колхозе им. Калинина. Для души писал картины. Его картины есть у многих людей в Бараниковке, Нижебараниковке, Зеликовке. Их брали на выставки народного творчества и они не оставались незамеченными, были и грамоты и благодарности за самобытный творческий талант.

В моих предыдущих статьях о Коридорном музее в школе его рук дело было оформление самих стендов. Фрагментарно его иллюстрации можно увидеть в статьях. Его кисти принадлежит картина нашей, давно уже разрушенной, Крестовоздвиженской церкви и многие и многие другие. Благодаря чему мы и можем узнать, какая же она была. А в будущем и восстановить ее. Может быть и найдутся неравнодушные к этому делу люди. Но это уже, наверное, совсем другая история.

Судьба этого человека, быть может, похожа на многие судьбы людей, которым «посчастливилось» жить в селе на заре становления государства СССР. Был свидетелем раскола уже давно формально советского сельского общества во время коллективизации и вслед за ней репрессий людей, с которыми было не по пути советской власти. Это якобы кулаки – были зачастую обычные трудяги, которые хотели быть хозяевами своей судьбы, а не быть снова закрепощенными, как было при царе Паньке. Выжил во время настоящего Голодомора, бушевавшего в 1932-1933 гг., организованного лишь для того, чтобы окончательно сломить волю в людях. Был свидетелем массовых репрессий инакомыслящих и инициативных людей, которые прошли через все испытания и дожили до 1937,1938 гг.

В его жизни были, как и позитив, так и негатив, и взлеты и падения. Он прошел истинную закалку настоящего Человека и не сдался. Несгибаемая его личность, его талант, его правдолюбие, честность перед людьми, и прежде всего честность перед самим собой, достойна всеобщей нашей гордости, памяти, и уважения.

Выражаю благодарность за предоставленные материалы и личную помощь в создании этой сатьи дочери Ивана Антоновича - Тамаре Ивановне Литовке.

Розміщую статтю районної газети «Під прапором Комунізму» від 20.06.1957 року(четвер) під назвою -

Я бачив Леніна

Був грудень 1918 року. На території Воронезької губернії стояла вісьма армія, якою командував т. Вацетіс. Служив я тоді в гренадерно-бомбардувальній роті 15-інзенської дивізії.

Одного разу мене разом з солдатом Іваненком викликали до штабу дивізії. Там ми одержали наказ їхати до Москви за одержанням обмундирування для солдат.

За кілька днів ми були в Москві, з’явилися за розпорядженням на одержання обмундирування, але нам сказали, що це питання може розв’язати лише Голова Ради Народних Комісарів.

Через деякий час ми були в пропускній Голови Раднаркому. Постовий взяв наші документи і звелів чекати, а потім вийшов і покликав нас. Ми ввійшли в просторий скромно обставлений кабінет. За невеликим столом, покритим темно-червоною скатеркою, сидів середнього росту чоловік, з добродушним поглядом. То був Володимир Ілліч Ленін. Коли ми зайшли, він підвів голову, запросив нас сісти і хвилин п'ятнадцять розпитував про наші солдатські справи. А потім дав нам кілька порад і особливо підкреслив, що треба високо тримати свій бойовий дух і надіятися на перемогу.

Потім Володимир Ілліч потис нам руки і передав щирий привіт усім нашим солдатам.

-          Бувайте Здорові, через кілька днів ваша дивізія отримає все потрібне, - сказав він.

З того дня минуло багато років. Зараз я живу в селі Нижньо-Бараниківці, працюю в колгоспі «Степ України» завідуючим птахофермою. Але день коли я розмовляв в Володимиром Іллічем Леніним, залишився в моїй пам’яті на все життя.

Ілля Назарович Слісенко

(Розповідь записала Н.Верещагіна).

-----------------------------------

Думаю нинішньому поколінню взагалі(і мені без виключення) важко уявити всю атмосферу побаченого, простим рядовим Слісенком. Гадаю це щось на кшалт зустрічі з божеством було для нього.

За наданий матеріал висловлюю вдячність Біловодському Краєзнавчому Музею.

Матеріал який я приводжу далі є вибіркою з наукової статті (ДО ВИТОКІВ АРХІТЕКТУРИ ДОВГИХ МОГИЛ НАДЧОРНОМОР’Я  Литвиненко Р.О. - Донецький археологічний збірник. – 2009-2010. – № 13/14. – С. 30-66), головний зміст якої – це ствердження, що Нижньобараниківский курган, в якому проводились розкопки в 1977 році групою науковців з Донецька належить до культури ДДБК(Дніпро-Донської бабинської культури) після якої вже йде зрубна культура.

Систематизація  матеріалу.  Аналіз  стратиграфії  та  планіграфії  курганів,  в  яких простежено  будівельницьку  діяльність  бабинського  населення,  дозволив  виділити  два основних  способи  створення  видовжених  насипів: 1) шляхом  одно-  чи  двобічних  досипок уже існуючих курганів; 2) шляхом об’єднання досипкою розміщених по сусідству курганів. Виходячи з цього, досипки першого типу пропонуємо називати подовжуючими, а другого типу – з’єднуючими2.  Розглянемо  почергово  обидва  способи  спорудження  довгих  могил. Перш ніж перейти до цього, зазначимо, що нерівнозначний ступінь інформативності джерел не дозволив чітко класифікувати всі кургани, що їх залучено до аналізу, а тому деякі випадки не увійшли до складу тих чи інших статистичних груп.

Нижнобараниківський курган по способу створення відноситься до з’єднуючих .

З ’ є д н у ю ч і   д о с и п к и. З нашої робочої вибірки вдалося виділити 28 курганів (32,5%),  які  включали  пов’язані  з  бабинськими  комплексами  об’єднальні  досипки.

Опис кургану

Нижня  Бараниківка  к.5 (Біловодський  р-н  Луганської  обл.):  досліджений 1977 р. Донецькою  експедицією  ІА  АН  УРСР [Братченко 2003, с. 192-208]. Курган  булозапочатковано  первинним  та  концентричним  з  ним  і  більшим  за  площею  вториннимкатакомбними насипами, що в кінцевому рахунку утворювали широтно орієнтовану споруду овальної в плані форми розмірами 20Ч16 м. Біля західного її краю з рівня давнього горизонту було справлене бабинське п. 10, яке перекрили яйцеподібною в плані досипкою (15Ч11 м), що на 5 м подовжила курган в західному напрямку. За 15 м на Пн-Пн-Сх від катакомбного кургану  було  здійснене  інше  бабинське  поховання – 11, що  супроводжувалося  власним курганом  округлої  чи  овальної  форми  ∅  ≥ 15 м.  В  невеличкий,  до 4 м,  проміжок  між катакомбним  та  бабинським  курганами  було  впущене  бабинське  п. 12-А,  над  яким  було зведено  з’єднувальну  досипку  округлої  в  плані  форми  ∅ 15 м.  Таким  чином,  в  результаті неодноразової  будівельницької  діяльності  носіїв  бабинської  культури  первинний катакомбний курган перетворився в довгу могилу розмірами ≈ 44Ч20 м (рис. 8, 2).

Рис. 8. Довгі могили Дніпро-Донської бабинської культури:2 – Нижня Бараниківка к. 5 [за: Гершкович 1982; Братченко 2003]

Аналіз та інтерпретація матеріалу.

Перше,  що  кидається  в  очі  під  час  аналізу  довгих  могил,  є нерівномірність  їхнього поширення в межах бабинського культурного ареалу. Як засвідчує картографія, переважна більшість  подібних  споруд  зосереджена  в  області  між  Дніпром,  Сіверським  Дінцем  та Азовським  морем (рис. 13). Більш  того,  можна  з  упевненістю  стверджувати,  що  зведення довгих  могил  пов’язується  переважно  з  носіями  Дніпро-Донської  бабинської  культури (ДДБК),  на  яку  припадає 95% всіх  відомих  у  межах  культурної  області  Бабине  пам’яток такого типу. Якщо ж вести статистику не за кількістю курганів, а за кількістю подовжуючих і об’єднуючих  досипок,  через  які  утворювалися  довгі  могили,  то  особливий  статус  ДДБК виглядатиме ще більш виразно. Виявлена ситуація повною мірою відповідає виявленим нами регіональним тенденціям курганного будівництва по культурній області Бабине, відповідно з якими, практика споруджувати надмогильні насипи й досипки була найбільш притаманною людності  ДДБК,  тоді  як  у  локальних  варіантах  Дніпро-Прутської  бабинської  культури (ДПБК) – Дністровсько-Прутського,  Дніпро-Бузького  лісостепового,  а  особливо  Дніпро-Дністровського  степового – курганне  будівництво  мало  значно  менші  масштаби  і,  що  є також показовим, – дещо відмінні форми [Литвиненко 2004; 2004а].

Враховуючи, що ДДБК виступає первинним і, відтак, найдавнішим утворенням серед бабинських регіональних груп [Литвиненко 2001а], а будівництво довгих могил характеризує здебільшого її ранні етапи, можна стверджувати, що саме носії Дніпро-Донської бабинської культури  стали  тими  піонерами,  які  започаткували  і  впроваджували  нову  моду  у  царині курганного  будівництва  й  архітектури  Північнопонтійської  області.  З  утворенням  ДДБК починається  якісно  новий  етап  курганного  будівництва  в  степах  між  Дніпром  і  Доном.

Курганні некрополі, що на той час мали вже більш ніж півторатисячолітню історію, стали змінювати свій вигляд: курганні ланцюжки почали ущільнюватися за рахунок зведення між древніми насипами нових; поряд з традиційними округлими в плані могилами з’являються споруди  видовжених  пропорцій;  звичні  оку  попередніх  поколінь  степових  народів напівсферичні  могили  подекуди  поєднуються  валами-перемичками  або  добудовуються, перетворюючись у довгі могили різноманітних конфігурацій і розмірів.

Ще раз звернемо увагу на ту безперечну обставину, що найбільша активність у справі курганного  будівництва,  зокрема  насипання  довгих  могил,  припадає  на  початкову  фазу культуроґенези ДДБК. Випадки насипання курганів над похованнями пізніх хронологічних горизонтів  ДДБК  є  взагалі  доволі  рідкісними (15,6%). А  головне – серед  них  практично відсутні  такі,  зведення  яких  спрямовувалося  на  утворення  довгих  могил.  Хоча  при  цьому треба  враховувати,  що  пізній  період  ДДБК  є  взагалі  слабко  наповненим  поховальними пам’ятками,  оскільки  ця  регіональна  група  Бабине,  з’явившись  раніше  за  інші,  й  зникає  з історичної  арени  швидше (зміняючись  у  Доно-Донецькому  регіоні  покровською  зрубною культурою),  тоді  як  на  теренах  Наддніпрянщини  й  Правобережної  України,  локальні бабинські  групи  проіснували  довше.  Таким  чином,  активне  курганне  будівництво  з притаманними  йому  якісними  інноваціями,  слід  розглядати  як  невід’ємну  складову  того комплексу  змін  і  перетворень,  які  відбивали  рубіж  між  катакомбною  добою  середнього бронзового віку та перехідною до пізньобронзового віку епохою  посткатакомбних культур [Литвиненко 2001; Мимоход 2005; Отрощенко 2001, с. 76-77, 82]. Ця непорушна обставина, разом  з  іншими  чинниками,  не  дозволяє  відривати  від  бабинської  культури  пам’ятки  її раннього  етапу,  як  це  пропонує  зробити  С.М.  Санжаров,  і  утворювати  за  їхній  рахунок окремий «фінальнокатакомбний» період [Санжаров 2000; 2004, с. 124-133]. Цій спробі також заперечують добре відомі для доби палеометалів загальні тенденції розвитку археологічних культур,  відповідно  з  якими,  саме  початкові  фази  культуроґенези  демонструють  виразні сплески й піки у певних сферах археологізованої культури (соціальній, релігійно-культовій, міжкультурних зв’язків тощо), тоді як пізні періоди, зазвичай, характеризуються занепадом [Цимиданов 2006]. У світлі сказаного, яскрава й динамічна у багатьох відношеннях Дніпро-Донська  бабинська  культура  раннього  етапу  відповідає  стадії  активних  культуротворчих процесів,  а  не  періоду  культурної  стагнації,  яка  була  б  очікуваною  у  випадку  її «фінальнокатакомбного» статусу.

З вище викладеного стає зрозумілим, що в перехідну від середньої до пізньої бронзи добу, яка тривала не менше 400 років, суттєві зрушення в практиці курганного будівництва мали місце далеко не по всій Надчорноморській зоні. Майже не спостерігалося ніяких змін у степовій  Наддніпрянщині  й  Правобережній  Україні,  тобто  тій  області,  де,  під  дією культуротворчого  імпульсу  із  Дніпро-Донецького  осередку  бабинської  культуроґенези  на місцевому  підґрунті  склався  Дніпро-Дністровський  варіант  бабинської  культури,  який  по суті  успадковує  інгульську  катакомбну  культуру.  Будучи  не  дуже «яскравим»  у  своєму археологізованому взірці, можна припускати, й слабко стратифікованим у соціальному сенсі, це  постінгульське  утворення  демонструє  вкрай  низьку  активність  у  справі  курганного будівництва, не кажучи вже про якісь новацій у цій сфері [Литвиненко 2004а, с. 32].

Дві ж інші бабинські локальні групи – Дніпро-Дністровська лісостепова і Дністровсько-Прутська,  у  порівнянні  з  попередньою,  характеризуються  дещо  виразнішими  показниками курганного будівництва і виявляючи при цьому певні регіональні особливості [Литвиненко, 2004а,  с. 33]. Однак  практика  зведення  довгих  могил  не  знайшла  поширення  серед  носіїв названих  культурних  угрупувань.  Відомі  лише  одиничні  випадки (по  два  для  кожної  з регіональних груп) участі бабинського населення у зведенні довгих могил. Звичайно, цього є замало для якихось узагальнень і висновків, однак попередньо можна звернути увагу на те, що  в  трьох  з  чотирьох  згаданих  довгих  могил  зусилля  бабинського  населення  було спрямовано  на  спорудження  гантелеподібних  конструкцій.  Хоча  й  тут  спостерігаються локальні відмінності: а) у Дністровсько-Прутському регіоні з’єднувальні насипи зводилися над  бабинськими  похованнями,  поєднуючи  при  цьому  кургани  енеолітичного-ямного  часу (Никольське  кк. 7-8, 12-13); б)  у  правобережному  Українському  лісостепу  з’єднувальний насип не було приурочено до конкретного поховання, але він поєднував кургани бабинської культури (Черкаси  кк. 6-7). Загалом  же  простежені  у  вторинних  за  своїм  походженням культурних  групах  бабинського  кола  способи  побудови  довгих  могил  шляхом  зведення з’єднувальних та подовжуючих досипок відповідають тим нормам курганного будівництва, що виникли в первинному осередку бабинської культуроґенези.

Виявлені  тенденції  в  курганному  будівництві  бабинської  культурної  області  мали відповідне продовження за доби пізньої бронзи. Наочніше це демонструє степова зона між Дніпром  і  Доном,  де  в  цей  період  була  поширена  одна  з  культур  зрубної  спільноти – бережнівсько-маївська (БМЗК).  Саме  окреслений  регіон,  на  відміну  від  інших  теренів зрубної  культурно-історичної  області,  виявляє  велику  кількість  довгих  могил,  зведених носіями  БМЗК.  Усебічна  й  розгорнута  характеристика  зрубного  курганного  будівництва  у Дніпро-Донському межиріччі, зокрема такої її яскравої складової, як довгі могили, міститься в низці загальних і спеціальних робіт [Археология УССР 1985, с. 465; Берестнев 2001, с. 81-82; Давня історія України 1997, с. 501-502, 512-513; Ковалева 1981, с. 38, 53-54; 1987а, с. 222 и сл.; Колтухов 2003, с. 12-18; Колтухов и др. 1993, с. 106-111; Литвиненко 1990; 1994, с. 67-80; Ольховський, Отрощенко 1991; Отрощенко 1976; 1981, с. 81-88; 1990, с. 7-13; 1993, с. 23-26; 2003, с. 81; Санжаров и др. 2003, с. 139-143, 155-158; Цимиданов 2000; 2004; 2004а, с. 40-42; та ін.]. Підсумовуючи деякі результати цих досліджень, можна стверджувати, що основні форми  й  способи  зведення  видовжених  курганних  насипів  і  справжніх  довгих  могил  за допомогою  подовжуючих  та  об’єднуючих  досипок  в  БМЗК  майже  повністю  повторюють традиції,  що  їх  було  закладено  в  попередній  період  людністю  ДДБК.  Доволі  часто  в курганних  спорудах  простежується  своєрідна  естафета  між  носіями  бабинської  та  зрубної культур,  коли «бабинці»,  споруджуючи  щільно  розміщені  первинні  насипи,  тим  самим закладають  передумови  для  подальшого  перетворення  їх  у  довгі  могили;  а  реалізують  цю можливість  уже  їхні  наступники – «зрубники»,  шляхом  зведення  об’єднуючих  досипок [Литвиненко,  Зарайская 2004]. Таких  випадків  можна  навести  чимало,  однак  у  нашій статистиці їх не враховано, бо утворення цих довгих могил у своєму сутнісному результаті пов’язане з людністю зрубної культури.

Наведені вище факти, вкупі з іншими паралелями у поховальних традиціях, меншою мірою – у матеріальній культурі, справедливо розцінюються багатьма дослідниками в якості переконливих  свідчень  генетичної  спадкоємності  між  бабинською  та  зрубною  культурами [Археология УССР 1985, с. 485, 472; Бровендер 2000, с. 16; Етнічна історія … 2000, с. 40; Ковалева 1981, с. 54, 69, 77; 1987, с. 26, 30; 1997; Ковальова,  Волкобой 1976, с. 18-21; Литвиненко 1992; 1994, с. 170-173; Отрощенко 2003, с. 80, 88; Чередниченко 1986, с.49, 77; та  ін.].  Причому  ця  спадкоємність  більш-менш  виразно  фіксується  лише  для  західної половини зрубної культурної області, на чому свого часу неодноразово наголошували різні автори,  ведучі  мову  про «маївський  локальний  варіант  зрубної  культури»  або «зрубну культуру  Лівобережного  Дніпровського  Передстепу»,  про «зрубну  культуру  басейну Сіверського  Дінця»,  або  ширше – «зрубну  культуру  України»,  або  ще  ширше – «бережнівсько-маївську  зрубну  культуру».  Повністю  погоджуючись  з  необхідністю принципових уточнень щодо визначення спадкоємця в генетичній парі «бабинська культура –  зрубна  культура»,  наголосимо,  що,  у  світлі  новітніх  розробок,  відповідної  конкретизації потребує  також  визначення  генетичного  пращура.  Враховуючи,  неоднорідність (гетерогенність)  самого  феномену  Бабине [Литвиненко, 2003а],  а  також  виходячи  з результатів  зіставлення  зрубного  і  передзрубного  горизонтів  Надчорномор’я,  можна стверджувати,  що  бережнівсько-маївська  зрубна  культура  є  спадкоємницею  не  бабинської культури загалом, а саме Дніпро-Донської бабинської культури, підтвердженням чому, крім всього іншого, є здійснене дослідження курганного будівництва.

Інші  регіони  культурної  області  Бабине,  що  їх  ми  включаємо  в  якості  локальних варіантів  до  складу  Дніпро-Прутської  бабинської  культури (ДПБК),  як  це  було  показано вище,  демонструють  відмінні  від  первинного  осередку  культурогенези  норми  курганного будівництва.  При  цьому  важливим  є  те,  що  культури  пізньобронзової  доби  цих  регіонів також  успадковують  схожі  тенденції.  Наочніше  це  демонструє  степова  Дніпровсько-Дністровсько-Прутська  зона  Надчорномор’я,  де  в  післябабинський  час  була  поширена сабатинівська  культура.  Незважаючи  на  існуючі  проблеми  щодо  ідентифікації сабатинівських поховань, аналіз наявного фонду достеменно атрибутованих пам’яток, разом з масивом т.зв. «поховань пізнього бронзового віку», дозволяє робити висновок про те, що для носіїв сабатинівської культури не було притаманним зведення складних за архітектурою курганів,  зокрема  й  довгих  могил.  Ці  обставини,  з  урахуванням  результатів  дослідження поселень пізньобронзового віку Степового Причорномор’я [Гершкович 1989; 1993, с. 10-11; Gerškovič 1999, S. 77-81, 87; Кислый,  Гершкович 1989; Черняков 1985, с. 145; Шарафутдинова 1982, с. 151; та ін.], приводять до висновку про те, що базовим генетичним підґрунтям сабатинівської культури слід вважати, знов-таки, не бабинську культуру загалом, а  Дніпро-Прутську  бабинську  культуру  в  її  степовому  варіанті.  Саме  таке  розуміння культурно-історичних  процесів  перехідної  від  середньої  до  пізньої  бронзи  доби  знімає штучно створене протиріччя, згідно якого одна культура (бабинська/КБК) водночас не може виступати  в  якості  основи  для  формування  таких  самостійних  і  водночас  різних  культур, якими є зрубна й сабатинівська [Березанская 1998, с. 64], про що нам уже доводилось писати [Литвиненко 2003, с. 144-145].

Висновки.

Від  кінця  середнього  бронзового  віку  в  степах  між  Дніпром  і  Доном  розпочалися примітні зрушення в царині курганного будівництва, які, вочевидь, стали наслідком певних релігійно-ідеологічних трансформацій, що мали місце в середовищі скотарських народів на зламі епох. Сутність цих змін, які матеріалізувалися через нові форми й архітектурні рішення при  зведенні  надмогильних  споруд,  попри  спроби  дослідників  дати  їм  тлумачення, здебільшого залишається незрозумілою. Зародження й поширення нової моди в курганному будівництві  Понто-Каспійських  степів,  пов’язується  з  людністю,  що  залишила  після  себе пам’ятки  Дніпро-Донської  бабинської  культури.  Саме  носії  цих  культурних  традицій започаткували й зробили масовою практику зведення курганів видовжених пропорцій і стали тими піонерами, які відкрили щонайменше півтисячолітню епоху будівництва довгих могил, передавши  цю  естафету  своїм  спадкоємцям – племенам  бережнівсько-маївської  зрубної культури.  У  Дніпро-Прутській  області  та  суміжних  регіонах,  де  на  межі  середньої–пізньої бронзи  під  дією  культуротворчого  імпульсу  з  дніпро-донецького  осередку  культуроґенези  сформувалися вторинні, а відтак, дещо відмінні бабинські групи, мали місце інші тенденції в курганному будівництві: на тлі його загального занепаду не набула поширення й практика зведення  довгих  могил.  Ці  регіональні  тенденції  передалися  місцевим  культурам-спадкоємцям пізньобронзового віку, зокрема, сабатинівській, яка також демонструє досить слабкі й невиразні прояви курганного будівництва.

Рис. 13.  Мапа  довгих  могил  культурного  кола  Бабине.  Волгоградська  обл.: 1 –

Нагавський-ІІ к. 1; Ростовська обл.: 2 – Ясирів-І; 3 – Ново-Садківський; 4 – Кузнецовський-ІІ; 5 – Часті  могили; 6 – Ріпний-І; 7 – Ребриківка-ІІ; 8 – Кисельов-ІІ; 9 – Керчик; 10 – Новолакедемонівка; Луганська обл.: 11 – Цимлянка-І; 12 – Благівка; 13 – Македонове; 14 – Молодогвардійськ; 15 – Великий Суходіл; 16 – Миколаївка; 17 – Кріпаки; 18 – Пришиб; 19 – Лисичанський НПЗ; 20 – Привілля-1975, 1991; 21 – Паськове; 22 – Плотина; 23 – Царівка; 24 – Нижня Бараниківка; 25 – Новодонбаське; Донецька обл.: 26 – Запорожець; 27 – Хамуш-Оба; 28 – Новотроїцьке; 29 – Донецьк (Текстильник); 30 – Високе; 31 – Ударник; 32 – Птиче; 33 – Бурлацьке; Запорізька обл.: 34 – Пологи; 35 – Новоукраїнка-ІІ; 36, 37 – Новогупалівка-І, ІІІ; 38 – Жовтневе-ІІ; 39 – Дніпровка-ІІІ; 40 – Петро-Михайлівка-ІІ; 41 – Гнаровське; 42 – Любимівка-І; 43 – Чкалівка-ІV; 44 – Велика Білозерка (Близнюки); 45 – Велика Білозерка-1978;  Херсонська  обл.: 46 – Велетнівка; 47 – Воскресенка-І; 48 – Станіслав; Дніпропетровська обл.: 49 – Ремонтирська могила; 50 – Чортомлик; 51 – Широке-ІІ; 52 – Олексіївка-І; 53 – Гряковате-І; 54 – Олександрівка-І (УЧГОСП); 55 – Соколове-ІІІ; 56 – Павлоград-І; 57 – Вербки-ІІ; 58 – Жемчужне-І; 59 – Новоіванівка-ІІ; 60, 61 – Преображенка-І, ІІ; 62 – Терни-ІІ; 63 – Чорноглазове-ІІ; 64 – Чорнявщина-ІІ; 65 – Губиниха-ІІ; 66 – Личкове-ІІ; 67 – Бузівка-ХХІІ; 68 – Котівка-І; 69 – Заплавка-ІІ; 70 – Преображенка-І, ІІ; 71 – Прядівка-VI; 72 – Новопідкряж-ІІІ; 73 – Іванівка-ХІХ; 74 – Верхня Маївка-ІІІ; Харківська обл.: 75 – Петропілля-І;  Полтавська  обл.: 76 – Михайлики;  Черкаська  обл.: 77 – Черкаси; 78 – Бубнова Слобідка; Київська обл.: 79 – Любарці; Молдова: 80 – Никольське.

Примітка: коментарії чи висловлювання редактору блогу навмисно виділені більш жирнішим шрифтом, все інше йде з наукової праці.

Таким чином є що ще шукати в нашому минулому. Хто шука той знайде. З повагою Фенікс.

Цих маленьких свистунів жителі села Нижньобараниківка звикли бачити як котів у себе біля двору, а не лише по телевізору чи на гербу Луганської області чи на інших. Коли йдеш по дорозі біля гори чутно їх свист, яким вони сповіщають один одного про небезпеку. Також їх можна побачити по ярам, при випасі корів, або як ходиш за різними травами, чи приміром шипшиною, чи маслятами в сосновий лісочок на горі. Із-за того, що нажаль працює такий закон, як, що маємо те не цінуємо, а як втрачаємо – плачемо, в наш час можемо спостерігати зменшення популяції бабака, перш за все через непомірне полювання на цих тварин.

Трохи енциклопедичних даних.

MARMOTA BOBAK (MULLER,1776) – Бабак степовий або байбак – вид гризунів роду бабаків (Marmota) родини вивіркових (Sciuridae); великий гризун (довжина тіла до 61 см, вага до 9,3 кг) з групи мисливських видів.

Живиться степовою рослинністю, живе в норах. Ще у 18—19 столітях був поширений в степовій зоні Європи і Азії. Тепер його ареал представлений окремими клаптями між Сіверським Дінцем та Волгою і далі на схід до Північного Казахстану. В Україні бабаки збереглися у Великобурлуцькому районі на Харківщині, Біловодському та Міловському районах на Луганщині, де існує бабаковий заповідник «Стрілецький степ».

Приведу герби - Луганської області, Біловодського та Міловського районів цієї ж області, та Великобурлуцького району Харківської області, де фігурують БАБАКИ.

Від інших бабаків байбака легко відрізнити за коротким хвостом (не більше 15 см) і однотонному піщано-жовтому забарвленню. Завдяки темним кінчикам остевого волосся його спина покрита темно-бурими або чорними брижами, що згущуються на потилиці і на верхній частині голови. Щоки ясно-рудуваті; під очима бурі або чорні плями. Черево помітне темніше і руде бокам; кінець хвоста темно-бурий. Зустрічаються байбаки-альбіноси. Линяння у байбаків один раз на рік; починається в травні і закінчується (у старих байбаків) до кінця серпня, іноді затягуючись до вересня.

Бабак — цінний мисливсько-промисловий звір (використовують хутро, м'ясо, жир). У зв'язку з тим, що існування бабака пов'язане зцілинами і перелогами, збереження його як виду і як мисливського треба здійснювати в заповідниках і мисливських господарствах.

Приведу деякі уривки з наукової роботи, яку я знайшов у електронній бібліотеці ім.Вернадського.

РОЗМІЩЕННЯ, ЩІЛЬНІСТЬ ТА ЧИСЕЛЬНІСТЬ БАБАКА У ЛУГАНСЬКІЙ ОБЛАСТІ НА МЕЖІ 20 ТА 21 СТОЛІТТЯ. В.А.Токарський. (Науковий вісник Ужгородського університету, серія Біологія, Випуск 26, 2009 рік).

Скорочення: Всесоюзний науково-дослідницький інститут мисливського господарства та звіроводства ім. Житкова м.Кіров Росія – ВНДІМЗ ім..Житкова; Українське товариство мисливців та рибалок – УТМР.

«По Біловодському району. У теперішній час колишні цілинні степи Біловодської групи Держкінзаводів Старобільского округу – Деркульська та Лимарівська – відносяться до Біловодського району. Загальна площа земельних угідь у районі становить понад 150 тис. га.

Першим відомим літературним джерелом післявоєнного часу, в якому наведені докладні матеріали про розміщення й чисельність бабака у Біловодському районі є робота І.І.Сахно(27) в 1970р. чисельність бабака в Біловодському районі становила понад 6 тис. особин(27) в 1971-1972рр. – понад 9 тис., а в 1974 р. – близько 21 тис.(3). Наступне десятиліття спостережень в даному районі не проводилося. Обстеження проведене нами в 1987р., показало, що бабак – звичайний вид фауни для району. Ми оцінили його запаси в 13 тис.особин(табл..3).

Поширення бабака в Біловодському районі мало свої особливості. Ріка Деркул ніби розділяє район на дві ділянки: із середньою й низькою чисельністю. Висока чисельність була відзначена на землях кінних заводів №61 і №63, середня – на землях колгоспу «Ленінський шлях» (с.Кононівка), тобто, на територіях колись щільно заселених бабаком. Угіддя колгоспу «Ленінський шлях» і кінного заводу №61 – це колишній Лимарівский степ (конезавод у с.Новолимарівка), угіддя кінного заводу №63 – колишній Деркульский степ (конезавод у с.Данилівка).

У середньому щільність заселення бабаком ярово-балкової системи колгоспу «Ленінський шлях» становила 1 особину на 1 га. Поселень на культурних полях і ушкоджень сільгоспкультур не було відзначено. Далі практично на всій території Біловодського району бабак зустрічався невеликими колоніями від 20 до 100 особин. Щільність тут була низькою – іноді менше однієї особини на 1 га.

Тут ми хотіли звернути увагу на те, що дані, отримані нами в 1987р. і надані райрадою УТМР, істотно розрізнялися. Дані УТМР були занижені майже в 3 рази. Проаналізувавши дані Таблиці4, це можна пояснити тим, що не всі заселені бабаком площі були взяті для проведення обліків. До 1991р. запаси бабака в районі, за даними експедиції ВНДІМЗ ім.Житкова, перевищили 22,5 тис. особин.

В 1995 р. чисельність бабака в Біловодському районі, за даними райради УТМР, становила 15 тис. особин. В 2005 р., за даними тої ж райради, у районі налічувалося близько 3 тис. особин. Необхідно звернути увагу на те, що обліки УТМР в 2005 р. були проведені лише на 22% площ первинних мисливських колективів, заселених бабаком.

Знаючи розподіл щільності населення бабаків по району, та екстраполював дані УТМР на всю площу (табл.4), одержуємо 11,1-15,6 тис. особин. Але оскільки, на площі трьох ПМК обліки в 2005р. взагалі не проводилися, очевидно, реальні запаси бабака в Біловодському районі перевищують 16 тис. особин.

Перед тим, як скористатися допомогою районної ради УТМР у зборі матеріалів із чисельності бабака, ми перевірили на відповідність облікові показники, зібрані нами, по п’яти балках і такими, що були представлені райрадами УТМР. Ці балки перебувають на лівому березі р. Айдар, а існування колоній бабака в них відомо не пізніш початку 70-х рр.. 20 століття. Облікові показники виявилися близькими. Тому ми вважаємо, що данні райради УТМР є репрезентативними, і надалі використовувати їх в своїх розрахунках.

3 – Абеленцев В.И. Численность и хозяйственное использование ресурсов степного сурка в Украине // Бюлл.МОИП.-Отд. Биол.-1975а-№1-С.3-8.

27 – Сахно И.И., 1972. Размещение и численность сурка степного(Marmota bobac Mull.) – в Ворошиловградской области // Вестн.зоол.,1,С.45-49.»

Колись в дитинстві у мене був пес, дуже схожий був він, як був малий на бабака, так я його і назвав – Бабак. Маленька собака яку я дуже любив і вона мене любила не дивлячись на довгі розлуки, я тоді навчався і рідко бував вдома. Але коли я приїздив і ще й не доходив до рідної хати, залишалось метрів з 50, він летів до мене і з радісним скавучанням все норовив якомога більше мене вимазати особливо як була дощова погода. І так було мені радісно що мій друг мене завжди чекає і любить за те що я просто є, а не за те який я, багатий чи бідний, хитрий або безхитрісний, злий чи добрий…

Мабуть ще й того мені так милі серцю ці маленькі створіння – дозорні степу. Давайте будемо любити те що маємо, а не лише спогади. Бережіть природу. З повагою ваш Фенікс.

Всем Христос Воскрес, Христос Воскрес, Христос Воскрес!!!

Всех православных поздравляю с этим светлым праздником! Пусть душа наполниться радостью, любовью к ближним и пронесем это до следующего дня Пасхи.

Недавно попал в руки мне такой вот карандашный эскиз нашей Крестовоздвиженской Нижнянской Церкви. Может по нем и рисовал размещенную ранее полноценную картину маслом Иван Антонович Дреев, наш земляк и просто талантливый Человек.

Размещаю его ниже.

Фото датируется 1957 годом. Предоставлено Дреевым Виктором Викторовичем. В распознании лиц оказывали помощь Дреев Виктор Иванович, Дреев Федор Владимирович.

На фото отображены гости гуляния по поводу рождения сына(он запеленан внизу слева -38).

В данную статью вношу изменения, опознан до сих пор один из бывших неопознаных, которых я обозначаю ??? на этой фотографии - это номер 30 - Дреев Антон Константинович, участник первой мировой войны, где потерял ногу. Далее привожу отредактированное фото.

Данное фото предоставил Дреев Владимир Ефимович, который фигурирует на фото. Он не так давно отпраздновал свое 75-летие с чем его и поздравляю, дай Бог ему здоровья!!!